Не зовсім про Banksy

Стріт-арт може бути як простою окрасою, 

так і потужним знаряддям освіти і протесту, 

а його найкращі твори вбирають у себе і те, й інше. 

(с) Саймон Армстронг Стріт-Арт

Скільки разів я перед виїздом кудись, сідала за комп і починала писати пост... безліч разів.

Скільки разів, я відкладала генеральне прибирання, брала фотік, каву і їхала з друзями кудись. Якщо ви спитаєте мою Вікусю  - вона підтвердить, що таке було не раз і не два.

І от зараз, я замість того, щоб їхати на роботу, про що я нию вже тиждень, ага так і нию - мені треба їхати, треба, їхати, ой треба... і все ніяк не виїду. Половина валіз вже у Жовтій, три валізи ! навіть тормозок із звареною кавою і бутерами, стоять під дверима, а Катерина всілася писати пост.

Тому що можу.

Ідея була моя, в неділю поїхати пофоткати граффіті Бенксі, які він намалював в розбомблених росіянами будинках під Києвом. Якимось чином Дениска визвався скласти компанію.

 Але потім в мене замайоріло побачення, а з ним, як зазвичай і генеральне прибирання.

- Ні, кажу Денису, не поїду, у мене побачення і прибирання.

- А, якщо ми поїдемо не на Жовтій, а на Сундуку? - запропонував друг. Сундук, це персонаж моїх постів,  про то, як ми на джипах намагалися виїхати на гору Томнатик, подивитися на Пухирі. Посилання не даю, бо фоток нема. Сундук - машина класна, її власник також,  і компанія хороша, звісно що прибирання відклалося на "после Пасхи", а побачення перенеслося на вечір.

Всього Бенксі намалював сім граффітів, два в Бородянці, одне в Ірпені, у Гостомелі, в Горенці і дві роботи в Києві.

Ми не знали координат, але по-перше всі квестери зі стажем, і по-друге я вже давно не витрачаю час на марні пошуки, а йду до місцевих і питаю - Як проїхати на завод BMW.

 Власне так і вийшло, локації одразу були зрозумілими, а от щодо конкретики питали в місцевих. Заразом і поспілкувалися. 

Щойно я побачила це жахіття - то Бенксі, і його роботи,  все стало таким неважливим, таким примарним. Бо якщо чесно, з усіх руйнувань цієї війни я бачила тільки те, що перед Київом на Житомирській трасі і за Броварами як їхати на дачу до Дениски. 

Біля граффітів, багато людей, журналістів. Всі фоткаються на фоні і так. Дивне, неприроднє поєднання горілих уламків і сімейних фото. Журналістів було повно.

Дениска, влучно зауважив, що як тому Бенксі вдалося щось намалювати, коли у нас комендантська година, а він же такий собі невловимий інкогніто. З'ясувалось, що малював він серед біла дня, і люде його бачили, і навіть запам'ятали, але кому там є діло, до того, хто малює на стіні?

Іноді я дивлюся на свою квартиру і думаю - а як прилетить, що залишиться. Да ніхуя не залишиться. 

За словами генпрокурорки України Ірини Венедіктової, російські військовики використовували для знищення будинків касетні боєприпаси та ракети систем «Торнадо» і «Ураган», якими вони стріляли «вночі, коли максимальна кількість людей буде вдома»^[4]. Більшість будівель у місті було зруйновано^[5], включаючи майже всю його головну вулицю^[6]. Російські бомби влучали в центри будівель і спричиняли їх руйнування, тоді як каркасам удавалося встояти^[5][6]. Міністр оборони Олексій Резніков зауважив, що внаслідок авіаударів чимало жителів були поховані живцем і лежали вмираючи до тижня. Далі він розповів, що тих, хто приходив їм на виручку, розстрілювали російські солдати^[7]. (с) Вікі

Місцеві кажуть, що багато будинків стоїть без дахів, люди живуть по притулках. Мерія чекає на гроші, хоча були окремі меценати, які пропонували зробити ремонт в деякіх будівлях, самотужки. Але щось не пішло не так, і мерія чекає на грошів. Доречі роботи Бенксі планують передати в музей.

Насправді, я поїхала, тому що була в мене чуйка, що не всі роботи дочекаються мене з чергового рейсу, і мала рацію.

Дюймовочка, зацікавила тільки мене, тому що не можна любити стріт-арт вибірково.

Поруч з Андрієм, що фотографує, криша автівки.

Їдемо в Ірпінь, адресу не знаємо, але все очевидно - де самі великі руйнування, там і граффіті.

В цьому будинку жив товариш одного з нас, і якщо мене читають тавроводіки, пам'ятаєте у нас був Дімарік, він також десь тут жив, я якось з ним зустрічалася біля цього будинку.

Ця діра, це вхід снаряду.

На справді я пишу, і мені зле, мені так зле, що я розумію, що краще було це залишити тут, ніж тягати з собою поки не випишеться. Тому на роботу поїду завтра.

Ми з Денискою згадали свої відчуття коли були в Прип'яті, і це зовсім інші речі. Це як просто хтось помер, помер молодим, зненацька, - горе, трагедія, розпач - це про ЧЗВ. (чорнобильска зона відчудження)

А тут - це не помер, це вбили, катували, ґвалтували, зрадили, розстрілювали. Я стою поруч з будинком і відчуваю як він волає від болю. В Прип'яті не так було, зовсім не так.

 Я згадую, як в 2016му, у мене не було грошей на подорож, і ми з Кодером і Вікусею поїхали в Бучу, Ворзель, Гостомель, Ірпінь... Я згадую ці охайні міста, їх чисті вулички і парки, парки в які ми їздили гуляти навіть з Києва.

До 27.11.2022 в Українському домі йде виставка "Чи склити вікна".

Мрії - не гинуть, пам'ятаймо про це.

Їдемо в Горенку.   

Біля будинку стоїть намет, там знаходяться декілька мешканців цього будинку. В будинку немає світла, води, газу - але там живуть. Жінка розповідає, "як прилетіло", як виживають.  Інтер знімає черговий репортаж про граффіті. Жінка просить трохи допомогти грошенятами, і я, бляха, так вдячна їй за це, тому що весь день мені соромно перед всіма кого я зустріла, з ким спілкувалася. Мені соромно перед розйобаними будинками. І саме менше, що я можу зробити, щоб якось вспокоїтися - це дати  грошів.

З нами відбуваються дивні речі, а може і не дивні, бо щоб не сталося - ти одразу донатиш на ЗСУ, човен "За Єнота" і ще і ще і ще. І заспокоюєшся, трішечки, щоб потім з новими силами працювати і донатити, і інколи робити щось самому, як пощастить. 

Тут граффіті вже заскляли і правильно зробили, тому що на київських малюнках, вже внесені корективи.

Наступного дня, тобто вчора, я пішла тинятися по городу і шукати ще дві роботи. Знайшла звісно, покажу тут, а про прогулянку напишу інший пост, бо  не хочу закінчувати на важкому.

Як бачите, малюнок вже взяли в доработку, помістили в презерватив, а потім намалювали козака, який його тримає. Думаю, що то були різні художники. Я зробила фото до того, як на стіні з'явився козак.

А це граффіті на Майдані.

Скажу чесно, я не рада цим малюнкам. Бо так малюють, тільки коли війна, коли горе, коли жах.

Та ми все одно переможемо, русні пізда, а Бенксі ще приїде, і на оновленій землі, нам намалює дівчинку з червоною кулькою.  Він обіцяв, чесно, от мені і обіцяв, в інстаграмі.