Далекобійники здебільшого живуть у світі голосовух.
Ще п'ять років тому я вважала це якимось моветоном: фу, як негарно — не написати красивими словами, літерками… А наговорити голосом.
Але життя вносить свої корективи. Тепер ми спілкуємося голосовими. Тому я навіть сумую за звичайним друком — всліпу, десятьма пальцями. І сьогодні щойно натикала цілий текст у себе в блог. 😂
Так от, голосові.
А ще — подкасти й книжки.
А ще — радіво.
Радіо я слухаю тільки одне і тільки вранці — Радіо Рокс Камтугеза.
Мені потрібні знайомі голоси. Потрібно через них відчувати всіх, не втрачати зв'язок із домом. Іноді здається, що я відірвалася і мене несе геть-геть, невідомо куди, цими нескінченними автобанами.
І саме тому книжка «Твоє, моє, нічиє та інше», яку читає Соня Сотник, — моя любов.
Це настільки величезне задоволення, настільки кайфово її слухати, що мене аж розпирає від щастя.
Їдеш собі автобаном, навколо чужі країни, чужі міста, чужі люди, а в тебе в машині звучить знайомий голос.
І читає тобі книжку.
Ну як тут не кайфувати?
А коли мене розпирає від чогось хорошого, я зазвичай ділюся цим напривселюд.
А коли щось нехороше — то з деякими друзями.
Отака от несправедливість. 😁
Так от.
Книжка — про мене, про вас, мої подружки, про наших батьків і про наших дітей.
Все наше, ніде правди діти.
Коментарі
Дописати коментар